— «За це тюрма буде»… Ну, як боїшся тюрми, то й не лізь… Піди до тебе в полюбовниці, а ти чим годуватимеш? Сухарями! Подавись ними.
— На ту ніч уже принесу сала…
— Знаємо… Просидиш, як той раз, всю ніч у бур'яні, та й скажеш, що собаки не пускали…
Митрохван щось тихо бовкнув, потім я побачив його обережно виставлену до мене з-за скирти довгу голову.
Я не рухнувся.
Голова зникла.
Річ видима, що родичі вони вже не такі близькі. Знов загомоніли, але тихше.
Я й сам би з охотою не слухав їх, якби можна. Перелізти ж на друге місце не зручно було вже.
А вони, мабуть, знову забули про мене.
— Ну? Береш, Ганно? Кажи: береш? — жадно сипів Митрохван.
— Ні… Як не п'ять, то й не милься, не побриєшся…
— Та бійся ж бога: п'ять рублів! Де ж я тобі їх візьму?
— А де хоч… Ти тоже розумний… Ти думаєш, що мені так і минеться, як Микита взнає, що я пішла до тебе?… Та ні там, ні тут? Ну-ну…
— Та чого ж «ні тут»?
— А того, що хіба ти зугарний на щось? Микита тюрми не боявся…
— І я не боюсь, тільки ж…
— Не боїшся? Ну, от докажи, що не боїшся… А тоді й лізь… А тепер спи… Одчепись…
— Ганно!
— Не в'язни…
— Ну, три дам… Чуй?
— Одчепись…
— Ех!..
