Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:
— Я повезу завтра!.. Дасте коней… Я повезу!
— Повезеш?! — не всміхаючись і впившись у нього своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.
— І повезу! — підняв голову догори Андрій. — Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!
— Добре! — хитнув головою Трохим. — Вези!
Халабуда хотів умішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одідхнув і голосніше промовив:
— Не чіпай, Трохиме… Хай… везуть… Що там! Все одно… Там що… слід мені, — звернувся він до Халабуди, — пощитайте… Все одно… Чи тут, чи там…
Бліде, затягнене в середину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.
— Ну, от і харашо!.. І окончатєльно… той… харашо! — підхопив добродушно Халабуда. — Андрій повезьот сібє завтра і… і конєц. А тепер я пойду… Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил… Грицько поєдіть за поденними…
— Та знаємо! — перебив його Трохим. — Чули…
— Мені треба на село! — раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди. — Я недовго буду.
— А чого ж!.. А чого ж!.. — зараз же згодився той. — Када нада, то йди… А чого ж!.. Тільки не барись, потому… той…
І не договоривши, наче справді поспішаючись, він