здійма капелюх, уклоняється і проходить далі, немов ми ніколи з ним ні разу не балакали.
А сьогодні раптом прийшов, пом'явся і, дивлячись в підлогу, похмуро сказав:
— Я маю вас закликати до себе в гості. Хочете?
Я засміявся й сказав, що вже скучив за ним і тому з великою охотою піду, куди він хоче.
— Я не тут буду жить, — дивлячись у вікно, додав він.
— А! Ви перебираєтесь на другу квартиру?
— Я до внучки перебираюсь, — сердито кинув він.
— А-а! У вас є внучка?
Лярош схопився з місця, немов я наніс йому надзвичайну образу.
— Шановний добродію! Я маю честь закликати вас до себе в гості. Почуваєте ви бажання не ухилитись від мого запрошення?
— Вибачайте! Я з радістю… Я з великою радістю… — заспішив я.
— Дякую… — церемонно вклонився він. — Моя адреса: rue Vavin № 5, квартира 8. Рівно о 7-й годині. Ми чекаємо. Adieu!
І гордо-урочисто пішов з хати. Але на порозі раптом озирнувся, підійшов до мене, взяв мене під лікоть і тихо сказав:
— Тільки знаєте що, мій молодий чужинче: ви не повинні однімать у мене моєї внучки, як той фокстер'єрчик пуделя. Добре?
І очі його вперше здались мені ніжними, ласкавими і сумно-жартівливими, як промінь сонця перед вечером.
Я засміявся і з охотою пообіцяв йому це.
— Ви завжди смієтесь, — сказав він сердито. Потім раптом обняв, поцілував мене і, прошепотівши: «Смійтесь, серце, завжди», поспішно вийшов з хати