Сонце вже заходить десь там за деревами і рожеве світло його косих промінів не б'є, не ріже в очі, а так спокійно фарбує листя, постаті, екіпажі, розпряжених коней, кучерів, самовар з синім димом, рожеві, білі, темні вбрання панночок і мужчин; всі ці фарби мішаються з рожевим кольором і вбирають в себе очі.
— Катерино Ісаєвно!.. Змилуйтесь!.. Господь мене вбий, не винен! Присягаюсь вам постолами Магомета, — молить про щось „цей комік Жабурин“, як звуть його знайомі, і встає навколішки перед Катею, якось кумедно витягаючи догори свою маленьку головку. Катя схиляє набік голову, сміється і б'є його серветкою по плечі. Цей „комізм“ Жабурина, його присягання, залицяння до Каті давно вже відомі Гликерії, але вона дивиться на них, добродушно посміхається й почуває себе ще краще.
— Жити треба, моя пані, вміючи! — говорить Іван своїм тихим, мелодійним баритоном, наливаючи Соні в чарку вина. — Не склавши руки на порожніх грудях, — як сказав якийсь поет, — плисти за життям, а самому гребти… А перш усього — треба твердо й завжди пам'ятати, що ти живеш… Люди це забувають якось, все збираються, готуються до якогось будучого життя. А це страшна помилка!.. Ох, яка помилка! Він з жахом дивиться на Соню, що спокійно слухає, і видно по її млявім, дуже напудренім лиці й синіх, в'ялих очах, що вона думає щось своє, таке-ж десь в'яле і мляве, як і вся її повна, покійна постать. Але Іван своїм звичаєм не бачить того; бліде, нер-
