Сторінка:Винниченко Контрасти 1925.pdf/40

Ця сторінка вичитана

прокидається. Знявши з його шиї руку, вона глибоко, з дрижанням зітхає й проводить рукою по лиці. А воно таке гаряче, ніби вона не проти вітру сиділа, а проти якого полум'я.

Дощу вже справді немає і в лісі видніше трохи. Десь за дубами чути знову сміх, балачки, перегукування.

— Іван Васильович! — чується Катін голос. — Де ви? Го-го!!.. Додому!

— Холодно, Ліко, надінь моє пальто, — говорить Іван, сидячи біля неї. — Вогко, застудишся…

 Ні… — в'яло бовкає вона й бере в руки віжки. Вона зовсім не почуває ні холоду, ні вогкости, — їй душно, чогось тяжко, чогось сумно, хочеться плакати.

Знов рушають, тільки попереду їде Семен, який показує всім дорогу. Берестки знов чіпляються за одіж, за бричку й наче плачуть, прощаючись з гостями й обсипаючи їх краплями дощу. Повітря легке, свіже, бадьоре.

— А тих вже немає… — ліниво промовляє Гликерія, виїзджаючи на шлях і дивлячись на те місце, де стояли робітники. Там тихо. І тихо скрізь навкруги. Сірий шлях зробився чорним і виразно темніє довгою смугою серед хлібів, що здаються тепер сірими. Небо наче поширшало, піднялося далі в гору й сміється своїми зорями.

Коні задоволено пирхають, клацають упряжжю й копитами; попереду чується легкий сміх і гомін з екіпажів; дме ледве помітний вітер від прудкої