й виття болю й ненависти, й страх, й дужий, радісний поклик до бою й повне одчаю й муки знесилля. Бій не змовкає й кров потоками дощу ллється на ліс, прориває листя, стікає на бричку й починає капати за шию й на голову Гликерії.
— Чудово!.. Пекельно чудово! — давить їй холодними пальцями рука Іван. — Хочеться битись, кричати… Ух!
Він скажено пригортає її до себе, дрижить весь і починає цілувати щоки, очі, ніс, губи. Гликерія сміється, але замирає вся під напливом чуття й почуває якусь вагу, приємну вагу, й безсилість в руках і ногах…
— Годі, любий, годі, — шепоче вона.
„Вжж… фрр… фі-і-і!“
— Ліко!.. Я живу! — важко дихає Іван. — Ах як я зараз живу!.. Могуче, дуже… Тепер-би я на ввесь світ пішов сам один!.. Битись, боротись, мучитись… Ліко!
Гликерії ще більша, ще солодча вага налягає на всю істоту й зовсім не хочеться ні битись, ні страждати.
— А я ні… — прихиляється вона рукою до його плеча. — От-так сиділа-б, слухала бурю і… може-б плакала… Щасливо тільки плакала!… Хай собі там буря, а у мене так тихо, так мирно… Справжній контраст!.. І з тобою…
Вмить її згадується „вередування“, й сором гостро коле в серце.
— Ваню! — з усиллям каже вона.
