втікти… Спасибі, спасибі… Укривайтесь самі, вам теж треба… А ми так… Іван, поїдемо!
Їй здається, що робітники догадуються, чого вони одмовляються, і їй стає ніяково — і жаль їх, і соромно-соромно. Але вона хутко біжить до брички, вилізає й хапає в руки віжки, Іван теж вистрибує за нею. Гликерія озирається й бачить, що другі екіпажі вже рушили й повертають чогось до лісу, а на тому місці стоять заробітчани з одіжжю в руках і очевидячки балакають між собою.
— Прощайте! — повертаючи коней до лісу, кидає Гликерія до робітників.
— Щасливо… Прощавайте… Спасибі вам… Хай вам… од бога… Спасителі наші… — чується від них, але Гликерії чогось вчувається серед цих подяк не то докір якийсь, не то образа…
— Ех, свинство! — бурчить якось злісно Іван.
Гликерія б'є віжками коней і екіпаж легко, нечутно котиться до лісу. Вітер дме їм у спину, рве капелюхи, які вони мусять придержувати руками; ліс шумить і з погрозою хитає їм назустріч настовбурченим віттям, мов остерігаючи їх.
В лісі не так віє вітер, але темніше, більше шуму й страшніше. Під високими, густими дубами стоять вже передні екіпажі, а з-під них чується жіночий і чоловічий сміх, гомін, крики.
Гликерія вибирає густий дуб і зупиняється.
— І ми під бричку? — питає вона у Івана.
— А як коні злякаються й понесуть?
— Семен!! — кричить вона. — Семен!!
