чисто скульпторськими пальцями на глибокі, пекучі очі. Хочеться ніжно-ніжно взяти цю хорошу голову, притулити до грудей і мирно, щасливо замерти під цей гармонійний гомін природи й людей, під ці ласкаві, тихі почування.
— Ваня! — ласково, тихо говорить вона солодким голосом і хоча не знає, що сказати йому, але почуває потребу хоч згуком голосу висловити своє хороше, добре чуття. Катя озирається, дивиться на неї й Івана і знов одвертається. Але „Ваня“ ставить чарку і, щось згадавши, не чує її й, звертаючись до Соні, що задумливо мне повними, пухкими руками серветку з ініціялами Гликерії, починає живо говорити :
— А таке з'явище, як контраст? Га? Тут вам все: й історія думки, й історія людського слова, і естетика і… Тут все! Візьміть ви хоч таке, ну…
Іван водить очима навкруги і зупиняється на конях, що пасуться біля екіпажів.
— Ну, візьміть хоч цих коней. Дивіться, як переплітаються фарби, які контрасти, які тони… Чорне й біле! Одне чорне не зробить вам такого вражіння, а поруч з білим воно грає видатну ролю, відтіняється, виступа рельєфно, грає… А психіка? Наприклад, цинізм і святість, поруч одно з одним. Тут просто дух захоплює! Я хочу ліпити тепер одну річ. Так знаєте, тема така — огидливе і гарне. Огидливе мусить бути жінкою, не дуже старою, але страшенно гидкою, з таким, знаєте, розпусним виглядом в обличчі з страшенним цинізмом душі й тіла. А поруч молодий,
