Сторінка:Винниченко В. Твори. Т. 5 (Київ - Відень, 1919).djvu/91

Цю сторінку схвалено

— На твого змія! Думаєш, мені він потрібний? Схочу зроблю з цілого листа. Тато з типоґрафії принесе червоної бумаги, так он якого зроблю…

 

 

Але так не часто буває. Частіш кінчається тим, що хлопці біжать до дому, жаліються, а їхні тато чи мама ідуть до Федькової матері і теж жаліються. А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут Федько не як всі діти поводиться. Він не плаче, не проситься, не обіщає, що більше не буде. Насупиться і сидить. Мати лає, грозиться, а він хочби слово з уст, сидить і мовчить.

Приходить тато з роботи. Він стомлений і сердитий. Руки сиві од олова літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оливом налиті, худі-худі, а борода на їх така рідка, що видно крізь неї тіло.

— Що? Вже знов? — питає він, глянувши на Федька.

Федько ще більш насуплюється й починає колупати пальцем кінець столу. А мати розповідає.

— Правда то? — питає батько у Федька.

Федько мовчить.

— Кому ж я говорю?! Правда те, що мати каже?

— Правда, — тихо одмовляє Федько.

— Скидай штани.

Федько мовчки встає, скидає штанці й чекає, похиливши голову.

Батько здійма з себе ремінь, кладе Федька на стілець і починає бити.

Федько здригується всім тілом і шарпа ногами.

— Лежи!! — кричить батько.

— А кляте-ж яке, а кляте! — сплескує руками мати — хоч би-ж попросило тата, хоч би заплакало. Камінь, а не дитина! Сібіряка якийсь…