Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/82

Цю сторінку схвалено

«визвать разводящого»[1] і ввесь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.

А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:

— Миколо!

— Га?

— Чом на прохід не йдете?

— Не пускають.

— Бийте в двері.

— Не помагає.

— А табуреткою?

— Стукав… Обіщає в темний карцер заперти.

Або:

— Дя-дя!!

— А-а?

— Пришліть рибки!

— До-обре.

— Право-ліво? так?

— Так!

— Довольно зєвать!.. [2] Слиш, ти? Земляк!

Але «земляки» мов не чують, тільки Петя добродушно з докором хитає головою й поважно говорить до вартового:

— Ех, землячок, землячок! бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як-же не «разговаривать?» Пташка божа і та розговарює, а то-ж люди. Ти, братіку, подумай про це, а тоді кричи. А то: «не розговаривай!» Хіба-ж так можна? Коли-б ми кричали, або ґрати ламали — ну, тоді кричи, а то-ж балакаємо. Балакать можна… Не голосно, потихеньку… Сам колись сидіти будеш, побачиш, як гарно…

— Ні, він не буде сидіти, він бога за бороду піймав! — вставляє Андрій.

 
  1. Начальника, що розводить салдатів на варту.
  2. Зєвать — гомоніти.