Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/350

Цю сторінку схвалено

— Любопитно… І говориш, помагаєть?

— А як-же — помогаєть!

— Хм… підожди… єто той… Нада записать!

І Сидір Іванич з заклопотаним лицем біжить у канцелярію і зникає за перегородкою.

Як тільки гомін від його ходи стихає, на койках разом підводяться постаті салдат і зараз-же з обуренням накидаються на Семененка.

— Для якого чорта ти сказав йому про гірчицю? Хто тебе просив зачіпать його? — гнівно шипить до нього єфрейтор Мотузок. — Він тепер і на мент не дасть заснуть… То-б може побалакав та й пішов-би собі, а тепер… «Горчи-ця»! Ідол!.. Не знаєш його, чи що?!

Семененко винувато й ніяково усміхається й мовчки чухає обстрижену голову.

— Ошибку дав… — зідхає він.

— «Ошибку дав»… От тепер він тобі покаже… Маєш якусь минутку спочинуть і ту… Ех! — він додає нелітературний вираз і зі злістю лягає на койку. Семененко так-же винувато всміхається й тре рукою лоба. Чується поспішна хода й із канцелярії виходить Сидір Іванич з папером на якійсь книжці й олівцем у руках. На маленькому носі йому начеплені окуляри з ниткою замість одної ніжки.

— Да, да… — говорить він, приємно оживлений, — єто записать. Я кадась про тето средство слихав… А как роздумався, так, кажись, как раз по моїй нормальності. Ну, так как єто?

Семененко кидає оком на товаришів і говорить:

— Ну, значить, нада купить горчиці…

Сидір Іванич сідає на край койки, кладе книжку з папером на коліна й починає записувати.

— Ну… «купить горчиці»… Єсть… Дальше.