утерся полою тай подавсь до попового города. Ось поминувъ тинъ і дубовий чагарникъ; проміжъ деревами звивається стежка і виходить на поле, — здається, та́ са́ма. Вийшовъ і на поле, — місце якъ разъ таке, якъ учора: онъ і голубьятникъ стирчить; — якъ разъ, якъ учора. Тілько жъ то́ку не видно. „Ні, се не те місце“, міркує дідъ, — те, мабуть, далі; треба, мабуть, повернути до току.“ Повернувъ назадъ, почавъ іти другою дорогою; теперъ уже ті́къ видно, а голубьятникъ зникъ! Зновъ повернувъ до голубьятника, — тікъ счезъ. А тутъ, якъ навмисне, почавъ дощикъ накрапать. Побігъ зновъ на тікъ, — голубьятникъ зникъ, до голубьятника, — току нема!..
„А, бодай ти, проклятий сатано, не діждавъ дітей своіхъ бачити!“ А тутъ дощъ приспоривъ, линувъ якъ зъ відра.
Скинувъ же дідъ нові чоботи, щобъ не пожолобились одъ дощу, та задавъ такого дропака, неначе панський винохо́дъ. Улізъ у курінь, мокрий, якъ хлющъ, та все тілько щось мимрить самъ собі; а вже що чортяку шанувавъ такими словами, що я й зроду не чувавъ такихъ! Кажу вамъ, я мабуть би зчервонівся зъ сорому, якъ би се було въ день.
Другого дня вставъ я, дивлюсь, — дідъ уже ходить по баштану, наче-бъ то нічого й не було, та накриває собі лопухами кавуни. За обідомъ старий зновъ розговорився, почавъ лякати меншого брата, що проміняє ёго на кури, замість кавуна; по обіді зробивъ
