которихъ на головахъ намотаний бувъ цілий крамъ стяжокъ, а на шиі намистівъ, хрестівъ и дукачівъ, старалисъ пропхатися ще ближче до иконостаса. Але на-впередъ усіхъ стояли дворяне и прості мужики зъ чубами, зъ грубими шиями, и тільки-що вибритими бородами, усі найбільше въ кобенякахъ, зъ-підъ которихъ визирала біла, а въ иншихъ и синя свитка. На всіхъ обличяхъ, куди ні глянь, видко було свято. Голова облизувався, увображаючи, якъ то вінъ розговіється ковбасою; дівчата помишляли объ тімъ, якъ вони будуть ковзаться зъ хлопцями на леду; старухи, усерднішъ ніжъ коли-инде, шептали молитви. На всю церкву чути було, якъ козакъ Свербигузъ бивъ поклони.
Одна тільки Оксана стояла неначе не своя; молилась и не молилась. На серці въ неі згорнулося стільки розмаітихъ чувствъ, одно другого досаднішнъ, одно другого сумнішъ, що обличє іі виражало одну тільки смуту; слёзи дріжали на очахъ. Дівчата не могли піймити, яка сёму причина, и ані підозрівали, щобъ виною бувъ коваль.
Одначе не сама Оксана занята була ковалемъ. Усі миряне запримітили, що свято — неначе не свято; що буцімъ усе чогосъ не-
