Плачу, просю росказати мінї.
— Що-ж там? неначе не знає!
Він, бач, поїхав… Боялась вона,
Чи засоромилась дуже:
Ходить понура така і смутна, —
Нам же проте і байдуже…
Далї помітили всї уже ми…
Потім втекла і немає… —
Слухаю я, і словами тими
Серце він все розриває…
Вийшла я з двору, без слїду іду,
В кожне обличча дивлюся:
Господи! може її я знайду,
Стрінетьця може Галюся!
Тілки-ж дарма! Місто прірва така:
Що проковтне — не вертає…
За що-ж, ох, за що ця доля тяжка
Так тебе, доню, карає?
Тілки-ж не нам це відомо — Йому,
Богу, Христові сьвятому…
Тиждень блукала я в містї тому
І повернулась до дому.
Тяжко було, як сама я ішла,
Тяжко! Уже я й не плачу —
Так, наче в яму вона вже лягла
Й білш я її не побачу…
V.
Та довелося побачить ще раз…
Ніч була темна осїння;
Час непогожий, смутний був той час —
Сльота, вітрів голосїння.
Я одинока сидю і болить
Змучене серце… І чую
Як немов хтось у вікно торохтить —
Хто-ж це в негоду такую?
„Хто там?“ питаюсь. Одмови нема.
Стукнуло ще раз — і тихо.
Вийшла я с хати тодї вже сама:
