Попроха' його пан, і нарештї пішов
З Вонсалем він до щирої спілки.
Та не дурно-ж воно Макогін се зробить
З першу дуже боявсь і вагав ся, —
Бо як тілки пристав, незабаром уздрів,
Що він добре таки уклепався
Не товаришом панові став Макогін,
А „прикащиком“ спершу та й годї,
І аж їздив на шиї у його Вонсаль
І у щастї, і в прикрій пригодї.
Та ще гіршого далї зазнав Макогін:
Пан за наймита став уважати
І нарештї до його в господу убравсь,
А хазяїна витурив з хати.
Та хоч вуса крутить умів добре Вонсаль,
Але сьміливість мав не велику:
Макогін по мужичому пана прогнав
І побив йому плечі і пику.
Але далї і думи його обняли:
„Що як сили набравшись, відразу
Набіжить знов на мене Вонсаль, щоб помстить
За оту паньскій пицї образу?
Чи не краще було-б, як би я побратавсь
З Боголюбським? — є сила у його,
Що-б мінї пособлять, та й з отим Вонсалем
Він гризеться ще з давна до того.
З ворогів же у мене Вонсаль не самий, —
Азият бо… О се ще уїда!…
З Боголюбським же зможем обох побороть,
Він, здається, путящий сусїда.“
І до пана пішов і до спілки з ним став,
Але знати вже паньскую руку:
Хоч прогнав Вонсаля, то за те устругнув
Макогонові добрую штуку.
В дїло з паном ув'яз Макогін, бо любив
Він звичайно до спілки ставати, —
Як дійшло-ж де рахунку — йому довелось
Не прибутки лїчити, а втрати.
В день чудовий один Боголюбський йому
Оповідав нечуване диво,
