Як ламались кістки, кров червона лилась, —
„Я не винна!“ — безщасна казала.
І не знала вона, що і мати, й брати
Винуватють її, мук не мігши знести…
VI.
Щож намістник Христов непогрішний? Він зна
(Хтож бо в Римі того ще не знає?)
Як їй жити було, що не винна вона, —
Та… убогих він родичів має:
Треба грошей йому — не собі, але їм, —
А багатсьтвом давно вславивсь Ченчи своїм.
І судити її він скоріше велить.
Знов безщасну взялись катувати:
Їй однак умірать! Що та смерть? — одна мить!
Вонаж може рідню врятувати:
Хай на себе бере! Бог там зна, хто зробив, —
Зарятує-ж вона матїр тим і братів.
І вона узяла… Перед суддїв упять
І вона, і брати її, й мати…
Беатриче встає… Присуд будуть читать,
Але хоче вона ще сказати…
Ледві тїло її, з мук розбите, стоїть,
Але в очіх ще їй тихий промінь горить:
„Знаю присуд я ваш“, — промовляє вона, —
„І той присуд мене не лякає…
Перемучилась я!… така мука страшна!…
Нї, душа вже спокою бажає.
Так, я знаю, що вмру, і тому у цей час
Я прохати життя вже не буду у вас.
Батька вбила свого — так сказала я вам…
Нехай буде вже так, як сказала…
І життя я своє без вагання віддам,
Аби других я тим рятувала.
