Ось вже гостї ідуть… Ось ходи вже не чуть, —
Страх із серця потроху зникає
І схилилась вона перед Богом тодї
І молитву вуста вже шепочуть блїді.
Але що це? Іде хтось до неї сюди, —
Увіходить слуга до покою.
Страх їй в серце вступив: зрозуміла без слів:
Хоче бачитись батько з дочкою.
Беатриче встає і до зали іде,
А там батько стоїть і уже її жде.
„Ти злякалась? чого?“ — привітав її він
(Бо помітив той ляк у дївчини):
„Чом у очіх твоїх бачу страх? чи не міг
Я побачить (як батько!) дитини?“
І злий усьміх тодї йому враз на губах
Перебіг і сховавсь, навіваючи страх.
Беатриче стоїть… Ледві може казать —
— Чого-ж тату, вам треба? — питає.
„Чого, дочко моя? Врода пишна твоя
Вже давно моє тїло проймає:
Ти коханням цю ніч впєсся, дочко, палким,
І я буду тепер сам коханим твоїм.“
Вона чула те все. Холод серце проняв,
Уся зблїдла зо страху і муки,
Згас у очіх їй сьвіт, мов підрізаний квіт,
Похилилась, ламаючи руки,
Похилилась вона і з благанням страшним
Вона впала тодї перед батьком своїм:
— О, мій батьку!… Нї, нї!… вбий ти краще мене,
Анїж так мене тяжко зганьбити!
Я молюся тобі!… Бо такої ганьби
Не було ще нїколи на сьвітї!…
Пожалїй же мене, о, хоч раз пожалїй:
Не знущайся украй і відразу убий!
