Шепотїли вуста там блаженні слова,
Туманїла обом з щастя їм голова.
А і те ще було, що до Гвидо свого
Припадала вона у сльозах
І казала вона, яка мука страшна
Їй судилась в дївочих лїтах;
Серце рвалося з мук, нило в смутку тяжкім
І благав він її утїкати із їм.
Та у неї був брат — Бернардино малий;
Він, недужий, любив так її,
І розвага одна йому тілки вона,
Вона радість одна на землї:
Не хотїла вона покидати його
І ховала в душі болї серця свого.
А не раз те було — так бажалося їй
Щастя й волї зазнати хоч раз,
Так хотїлося їй в иньший сьвіт, не такий,
Перейти на малий хоч би час,
Щоб жадання усї, що у серцї жили,
На недовгий хоть час вдовольнитись могли.
Але-ж часом було як погляне коли
На недужого брата свого,
Мрії всї молоді замірають тодї
І шепоче: „не кину його!“
Сльози давлють її і, журлива й смутна,
Його в личко блїде цїлувала вона.
І хоч як там прохав Гвидо милу свою,
Щоб вона з їм од батька втекла,
Хоч як луччим життям вабив він її там, —
Вона звідти піти не змогла.
Так любились вони. Час потроху минав.
Вірний милій своїй, Гвидо дївчину ждав.
