І, поглянувши, як хвилї,
С скель спадаючи, киплять,
Усьміхнувшись, повернулась
І говорить парубкам:
„Хто-б отут Днїпро кипучий
Переплинути посьмів, —
Отого б я покохала
І за того-б віддалась.“
Парубки на неї глянуть,
Потім глянуть на Днїпро
І не зважитьця нїхто з їх
В хвилї кинутьця страшні.
А дївчина каже знову:
„Деж той сьміливий такий,
Що мою придбає вроду,
Переплинувши Днїпро?“
Парубки на неї глянуть,
Потім глянуть на Днїпро
І не зважитьця нїхто з їх
В хвилї кинутьця страшні.
І зневажливо зирнувши,
Каже дївчина ізнов:
„Ну, і всї ті полякались,
Що лицялися колись?
Не про вас на сьвітї врода
І кохання не про вас,
Бо вони про того тілки,
Хто здобути вміє їх.
Отже знайте: той єдиний
Візьме, сьміливий, мене,
Хто життя не пожалїє
Переплинути Днїпро.“
