Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/65

Цю сторінку схвалено

63

ТАЛАНТ


Прищурив очи, знову:

Чого вода каламутна…

Легко, як водою, підвело нас із місця. Встав один, хруснув пучками, почав ходити, за ним другий…

— Так… талант…

Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народнього, покоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь по під позамиканими брамами мурованих шкіл.

Полягали спати Тільки примовкли — знову кинулась, люто сипнула з усіх кутків густа стума, труїла, обмарювала: не там вікна, не туди стіни, вся кімната тоне кудись в чорне провалля.

Мовчали — проте одчувалось, що спати ніхто не спить. Запорожець лежить зо мною на одному ліжку, од його несе ще горілкою, чути, як невпокійно б'ється в його серце  Ворочається, зітхає. Обізвався якимось словом, — йому ніхто не одповів. Накрився кожухом, далі зірвав його з себе, схопився, сів. Рванув звисока, як у степу з тугою, з тоскою; заспівав:

Ніч темная
Та невидная,
Головонько моя бідная!

— Цс! Що це ви? Годі! Спати треба!

Разом загомоніли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк…

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .
.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Гаснуть на стіні тихо-радужні одсвіти огняних хмар. Темніє небо, смутно тьмариться сад, що осінні малярі його золотіли та малювали.