Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/61

Цю сторінку схвалено

59

ТАЛАНТ


Андрій встав і урочисто підійшов до труни.

Одкашлявся, обвів усіх очима.

Кругом пішло: тихше, тихше!.. кидав, як каміннями.

— Серед темної ночи у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою, божа іскра…

Промова до людей — це була новина в селі. — Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, змовкли… стояли, як скеля німа…

…Хтось подав голос.

— На коліна!

Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.

— Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як у трубу метальову, Андрій.

Зашуміли, загули, як під грядом, заметушилися, покидали серед двору корогви і швидко на подвір'ї — ні духа.

Впала залізна тіша…

Все поніміло, покам'яніло…

Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.

XV.

Будували, сподівались — ударив грім: розбив по полю розвіяв…

Сидимо, пожурилися…

Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в голові не те.