Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/60

Цю сторінку схвалено

58

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


„Погиб-шее ов-ча аз єсм… воззови мя спасе…“

Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно огненні, а за ними люде йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані…

Ховали гвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари  корогви.

Нарядили, несуть 

Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла  Хтось перескочив через тин, одчинив ворота — понесли мари, натовп як вода заповнив двір.

В дворі — ні лялечки; двері в поповські кімнати позамикані, віконця позачинені.

Поставили мари під кленами.

Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блеснуло колюче.

— Ламайте двері, чого там…

З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:

— Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене — Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:

— Скажи в-останнє: будеш ховати, чи ні? Чуєш?

…Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда, злякана:

— Батюшки немає вдома.

Загули, заревли:

— Брешеш! Ховається! Боїться! Клич сюди його. Злякався?

Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар рядком на присьбі, на тину між киллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.

Знову вибігла:

— Батюшка казали, що не вийдуть. — Сховалась.