Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/59

Цю сторінку схвалено

57

ТАЛАНТ


— Ой рятуйте, люде, бо вже-ж вона одно надумала.

Примовкли.

— Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять…

Дід, — високий, суворий:

— Та нас-же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, по за селом, може хтось таки та знайде. А нумо, люде!.. Треба-ж якось.

З гурту хтось крикнув:

— А цитьте.

Зашуміли:

— Що таке? Що таке?

Нетерплячі голоси:

— Та ось, цитьте — он щось гукає:

Всі змовкли:

Через майдан стояла економична брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали  Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова… Опалило, як огнем.

І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в фіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попережаючи… Бігли до панського двору, аж земля гула.

XIV.

Високо-високо залетіло вгору в дні свої останнє бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугого рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки: