Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/56

Цю сторінку схвалено

54

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позолота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане відна далечінь, зелена, синє небо, та ясне сонце. Вівтар був забутий…

Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Де далі — дужче й дужче.

На клиросі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, але роздратований, гнівний голос:

— Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце, тут храм божий. Годі, кажу!

У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий як глина, очи зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:

— Це-ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.

Люде нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.

Тетяна стояла рівна, як струна, і як біль біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка розцвіла — полуменем зашарілася.

Промовила стиха:

— Що-ж я такого зробила?

— Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу, не слід-би було й на поріг сюди пускати.

Очи Тетяни гнівно закурилися. Щось думала… Промовила стримано, але так, що всі в церкві почули.

— Чого-ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.

Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось