Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/53

Цю сторінку схвалено

51

ТАЛАНТ


лива пташка в клітці: сидить надувшись, нудьгує, мовчить… Пригріє сонце — вона зворухнеться й цвірінькає. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.

— І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали… живеш, як у темниці, — махнула без надії рукою.

Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна невгасима.

— Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?

Схилилась до парти, плаче.

Витерла сльози, блиснула очима:

— Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось — театр поламаю, всіх людей од землі підійму…

Загадалась.

Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.

На селі стало тихо  Переговорили люде… вирішили, — схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь — і той пом'якшав. Казав:

— Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища — ворога роду людського тішити — от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було-б одлучити, та бог з нею — хай прийде, попрохає — дозволю вже в хорі співати…

Думалось: Затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці — буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще може й не марне. Чи то-ж мало їх, тих невідомих іскор в народі, що