Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/49

Цю сторінку схвалено

47

ТАЛАНТ


кого-ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи може ти на мене яке серце мала?

— Ні, — каже, — мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли — гріх було-б це казати: світ, каже, мені спротивився…

Примовкла.

Андрій:

— Ну, як-же тепер? отямилась?

— Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше — на її очи, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.

Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:

— Ой, засиділась…

До Андрія:

— То я вже буду прохати, Андрію Марковичу, — вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї — не знаю.

Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице:

— І вас прошу, прийдіть із Андрієм Марковичем, може гуртом швидче ті дурниці виженемо з голови.

— Пообіщались. Пішла.

— Що-ж таке власне счинилося?

— А ви нічого не чули?

— Ні.

— В колодязі топилася…

Ніби аж потемніло в кімнаті.

XI.

Вечоріло.

Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста,