Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/42

Цю сторінку схвалено

40

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


VIII.

Гай-гай!..

Ждемо день і другий — немає Тетяни. Побачили — надвечір — кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала, — не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи-то була справді та ніч обмарена, чи-то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. — Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.

І дивуємось, і обурюємось:

— Що-ж се таке?

День, другий. — В селі почали дзвонити:

— З паничем звязалась, по житах волочиться…

— Ось що!..

Отець Василь лютий, як звір:

— Півчу покинула, співаків од церкви однадила — розпуста, сором.

Пророкують:

Не буде з неї добра — поназдивитесь! Думає — довго будуть панькатись із нею — поки награються…

Гомін, шум…

Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащикують:

— Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала — знала для кого кохала.

А в мене, а в Андрія — жаль: так ніби люде нам на неї очи розплющили:

Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.

·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·    ·

…Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла, стигла пшениця, як вода…

Вночі — не шелесне.