Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/39

Цю сторінку схвалено

37

ТАЛАНТ


— Що це у вас таке веселе? — питає ніби знехочу, а в самого очи так і стріляють — то в мене, то в Тетяну.

Кажу я, каже Тетяна, — розповідаємо на перебій.

— Що? Талант? Який талант?..

Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарилися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:

— Хто це казав вам?

— Всі казали. Артист там один був, професор…

Андрій не діймає віри:

— Може якийсь професор магії та хиромантії?

— Ні, ні, справжній, видатний, відомий, — гаряче впевняла Тетяна, такий лисенький, в золотому пенсне…

Андрій просяяв і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, — допитується нетерпляче, грубовато:

— Заждіть, а якими-ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?

— Лідія Віталієвна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.

Лідія Віталієвна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.

Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розляглася, як дунай, очи засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь у сонному хуторі:

— От так Тетяна! От так Гнатівна!.. Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівняною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю: