Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/32

Цю сторінку схвалено

30

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


окремих словах починаю де-що розуміти. Збіраються виставляти десь „Наталку-Полтавку“; вона Наталка, — я мушу грати Петра.

Зазирає у вічі:

— То згода? Кажіть, згода?

Почуваю, що кудись поплів. Хочу за що-небудь вчепитись, — не маю за що… Лехкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув-би рукою на клас, на школярів, на все…

— Заждіть, — пригадую, аби тільки сказати, — ми ж умовлялися колись, що, як одпустимо школу, — зразу за книжки сядемо.

Махнула з досадою рукою:

— Ой, успіємо…

І знову тихо, лагідно:

— Ну кажіть — згода? Чуєте, „Петре“?..

Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:

Підеш, Петре, до тієї,
котру тепер любиш…

Рясно заляскотіли оплески в класі:

— Ще! Ще! Ой як-же ловко, ловко!

За стіною гукає з свого класу Андрій:

— А все-ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.

Тетяна кидається, як боєвий кінь, очи загорілись рішуче, завоїсто:

— Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!.. посварилась кулаком.

Діти: — Що це буде? Що це буде?

Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:

— От що діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.