Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/26

Цю сторінку схвалено

24

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


свої підручники і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.

Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того учення, — найбільші надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи.

Робота була тяжка в школі, все-ж жили без суму, навіть весело.

Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волости „по-панському“ виявлявся їй у своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стульця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу. Пересміявшись він побожно зітхне й докірно похитає головою:

— Регочемося, дуріємо, а чи маємо-ж ми на це право, нещасні недоуки?

Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набірає сумного вигляду, а в її очах знову вже поблискує якийсь новий жарт.

Бувало в темну найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано счиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих… Здається, що підпливли вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітнього в морі темряви огника в вікні. Увійдуть у школу: книжки на бік, — гомін, сміх, співи… З'явиться скрипка, — танки…

Нашумлять, нагомонять і знову в темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.

Випадає сніг — зіб'є бучу їхать на санях; гур-