Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/24

Цю сторінку схвалено

22

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.

Зразу виявилось: не тільки „апостола“ в церкві він уміє гриміти:

Коло броду беру воду,
По тім боці мої карі очи…

Стою зачарований, задивований, не збагну, що це за люде тут… А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:

— Оце як бачите… Правду ото кажуть, скільки ти не вчи його, скільки не стружи, — мужик останеться мужиком. Ні, ні — та й покаже себе. Далі звів очи на Тетяну і знову синє зацвіли вони у його:

— Тетяно-золото! Може з нас щось вийде, може з нас люде будуть — давайте учитись.

Тетяна сиділа задумана, уха палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає.

— Чуєте, Тетяно?

Зітхнула.

— Та чую-ж…

Схилилась на руку, ще глибше загадалась. І знову як було спочатку, на обличчі в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одірвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як і вперше, якийсь невпокій.

V.

Після перших ранніх дощів висохло й стояло довго на годині. Люде цього року спізнилися по-