Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/23

Цю сторінку схвалено

21

ТАЛАНТ


Зразу, несподівано снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, ніби передражнюючи горлату якусь із вулиці дівку, залящала, як десь на леваді:

Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш ти, все куришся…

— Хивря Цимбалівна. Ей-бо, Хивря, — сміявся Андрій.

Проте недовго; став слухати. Далі кивнув у її бік головою, до мене:

— Бачите?

Я й без цього вже не зводив з неї очей:

Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жадного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.

Гралася ним ніби на злість і на заздрість ворогам.

Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очи.

Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою, закликаючи до себе.

Андрій уперто боровся: призирливо одвертався, недбайливо кривився:

„Та й що буде? Ну, що далі?“

Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився і одразу сині очи його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: „от чорт, не дівчина!“