Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/20

Цю сторінку схвалено

18

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


вання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люде говорити.

Висока, ставна, — аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й приглажена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки?

Я мимоволі притихнув. — Дивлюсь, мовчу.

Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке вражіння справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк  Його сині очи під личаними віями засяяли хитро і лагідно.

Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартовливо почав:

— Ну то що-ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?

Тетяну ніби хто з незнанки вколов голкою.

— Одчепіться з своїм театром…

Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінилась.

Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.

І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.

Таємні чари розвіялись, як і не було їх.

Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.

— Розумієте, — звернувся до мене, — театр — Вавилова клуня  сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь, та крейда — і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.