Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/17

Цю сторінку схвалено

15

ТАЛАНТ


хитренька; до всього — допитливий. Не припав він мені спершу до душі.

Думав:

Певне — вертій на зразок сільських юристів.

До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.

Після перших розмов, я почав тікати од усякої з ним зустрічи.

В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом до-пізна.

Став помічати — мій колега спозирає за мною 

Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…

Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.

Коли-ж Андрій Маркович, на моє диво, де-далі стає лагідніший до мене, шукає зустрічи, охітніше стає на розмови. Здається — хоче про щось говорити — тільки не наважиться.

Одного вечора чую, — легенько стукає в двері.

Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.

Питає так, ніби між иншим:

— Певне читати любите, що так довго огонь у вас горить що-вечора?

— Читаю потроху, — неохоче одказую.

— Книжки які цікаві маєте? - прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.

— Більше — шкільні підручники.

— Може до якогось іспиту готуєтесь?