Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/11

Цю сторінку схвалено

9

ТАЛАНТ


Оддав добраніч, пішов.

Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.

Взяв каганець, пішов дивитись у клас. Ніби щось аж сполохнулося, коли убоге світло хитнуло в класі темрявою. Дмухнуло вохким, холодним льохом… Роздивляюся: стеля схилялась низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки — ставни. По боках — манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вікна давить чорна ніч. На дворі тюжить дощ, і через стелю чвиркають десь на парту краплі води. Поставив каганчик на столі, сам сів на стульці, нероздягнутий, як був у дорозі.

Думаю:

Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному закутку?..

Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?..

Ні, ні, не буду тут я довго, сюди — на час.

Тільки на який час…

І помалу встав передо мною моє радісне, моє тепле, те що завжди тепер світить і гріє мені — університет… Все зникає з очей.

Минає невелика година; хожу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.

І увижається він мені, цей храм юности чарівний десь далеко-далеко, палацем надхмаряним… Шляхи до його єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, — хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегорожено, глибокими безоднями перекопано, — та сміливо й радісно топчу я ті хащи ногами, січу терни, голими