Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/10

Цю сторінку схвалено

8

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


того місця, де лисніє в долині якась рудка, що поросла очеретом, дує різкий, холодний вітер.

Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем…

Бере нудьга…

В темряві обізвався незнакомий голос:

— Зараз одчинимо, зараз.

Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.

— Хто це? — питаю.

— Свій, сторож… Я, казати правду, нікого вже й не сподівався, — Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, то я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.

Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.

Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.

— Отут має бути й ваша квартира, мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіпоті.

Поламаний стіл, двоє старих стульців, ліжко, аби як, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…

Стою, задумавшись, над ліжком, стоїть поруч мене дід, — милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:

— Таке-сяке зляпав, а все-ж буде краще на йому, ніж долі.

Погомонів про те, про се, збірається йти:

— Цю ніч я ще переночую вдома — не прихватив із собою нічого з одежини, а ночи вже холодні. Спіть спокійно — злодійщини у нас не чути.