А той і каже:
— Та тут у нас такий клопіт, такий клопіт! Сонце видає свою дочку, красуню Акулян. Завтра весілля, а їй і досі ніяк не доберуть черевиків по нозі. Сонце наказав нам, щоб до світа були черевики, хоч із землі. Так оце не знаємо, що й робити, де вже їй тих черевиків шукати. — Сказав та й пішов.
Тоді Лицар і каже:
— До ранку ми ще придумаємо що-небудь, а тепер ляжемо спати.
Лягли вони спати під золотим палацом, а Лицар і каже:
— Коли-б нам ранку не проспати: як прокинешся раніше мене, то збудиш.
Прокидається серед ночи Побратим, підняв голову — немов розвидняється. Тоді він до Лицаря стиха:
— Товаришу, вставаймо, бо світає.
Лицар прокинувся, глянув навкруги та й каже:
— Ні, це ще не світає. Це красуня Акулян прокинулась та до вікна підійшла. Спімо.
Лягли та й знову сплять.
Прокинувся ще раз Побратим, дивиться — немов зовсім уже розвиднілося.
— Товаришу, вставаймо, бо вже надворі видніє! — стиха промовля він до Лицаря.
Лицар прокинувся, глянув у небо та й каже:
— Ні, ще не видніє — це красуня Акулян прочинила віконце в своїй світлиці. До світа ще далеко. Спімо. — Сплять.
Прокидається Побратим, коли надворі видно як удень.