буря. Дерева шумлять, вікна бряжчать, будинок ходором ходить. Хряснули двері, одчинились — в світлицю влетів Чорний Орел. Сів він з розгону на стілець, крила зразу поспадали. Дивиться хлопець, а то вже не орел, то гарний-прегарний лицар молодий.
Побачив він хлопця та як зрадіє:
— А я-ж думав, що ти вже й не знайдеш мене! Оставайся тепер жити в мене.
Живуть вони рік, живуть другий і більше. Хлопчик виріс уже, став великий. Тоді каже йому Чорний Орел:
— Давай побратаємось!
— Давай, — каже той.
Після того Орел взивав уже його Побратимом.
Раз і каже Чорний Орел:
— Побратиме мій любий! Так мені здається, що немов ти журишся в мене. Може занудився, сидячи в будинкові. Поїдемо по степу погуляєм. Хіба-ж коней у мене мало, або зброї немає!
Посідлали вони коней й подалися в степ з вітром гуляти. Коли стоїть перед ними якесь кладовище. Побратим спинив коня, схилив голову та й зажурився.
— Чого це ти, Побратиме мій, засмутився так? — питає Чорний Орел. Побратим промовчав, тільки зідхнув тяжко.
Так і додому поїхали.
Поїхали вдруге в степ, і вдруге так само: як побачив Побратим кладовище, відразу спинився і став журитись. А Чорному Орлові знову не сказав ні слова. Поїхали втрете. Коли й за