може сто очей за мною наглядає, хоч із хати не виходь. Ні, вже буде з мене того, що маю…
Пл. Гавр. Як на людей зважати, то не треба в світі жити.
Федора. Коли-б вже воно так на світі велося…
Пл. Гавр. Ех, Федоро, чорні брови мавши, та я-б вік свій отак марнував. (Обнімає).
Федора (не пручаючись). Атож, тільки того добра, що чорні брови. Коли-б не вони, то може-б менше у світі бачила горя. (Задумано). Ізвів з ума, щоб йому добра не було, та й пустив між люди слави набиратись… Пошукай тепер людини, щоб із того сорому викупила. Гляне на тебе хто привітно, а ти, дурна, вже й рада, вже й хилишся… Така думка — хоч серце перегрію. Марієш дурною головою, а може… може візьме. А йому хіба те на думці. Хіба-ж нащо здалася бурлацька дівчина на світі, та ще й провинна: як отой вітер травою, як хвиля водою — покрутить, помутить, пограється в охоту, насміється та й покине… Покине та й полине… Та йому-ж десь іще пришиють і квітку, а ти, дівчино, оставайся, слави прикупивши… (Важко зітха).
Платон Гавр. помалу одводить руку од Федориного стану, трохи одступає од неї, думає. Федора стоїть задумана, схиливши голову. Співають дівчата за сценою. Із-за дерева накульгуючи виходить Дорош, заглядів цю картину, спинився, уважно, серйозно дивиться. Його не помічають. Хмарка проходить, дощ перестає. Виднішає.
Федора (зітхнувши). Правду кажуть: зеленість — буйність, а молодість — дурість. (Відразу
