Савка (сідає). Одколи живемо ми на цьому подвір'ї, не було ще помітно, щоб тут водилося що-небудь, а тепер чи не доведеться посвячувати і двір, і хату.
Василина (прикидається здивованою). От нехай бог милує, хіба що?
Савка. Невідома його знає, що воно таке завелося в нас. Оце іду спати, то вже й боюся: вчора давило щось уночі.
Василина. Чи ти бачив таке! Як саме?
Савка. А ось як: цеї ночи душно мені стало в хаті, я встав, пішов у двір. Ляжу, думаю, на возі, там не так парко.
Василина. Ну, ну! Я чула, як ти виходив.
Савка. До воза, — а на возі, бачу, лежить уже наша Оленка. Чого це ти тут умостилась? Кажу їй: іди краще в хату. Одіслав її в хату, а сам ліг на її місце. Задрімав. Аж чую, шамотить щось до воза; підійшло, давай кожуха розкривати. Розкрило кожуха, далі починає лапою шарудіти по виду, поводило по лобі, по губах, по бороді, налапало вуса та як не чкурне од воза, тільки бур'ян зашумів.
Василина (здивовано). Людина чи тварина яка?
Савка. Скидається ніби на людину.
Василина. Та що-ж воно за потороча? Це чисте диво!
Савка. Та то ще не диво, а ось що диво: чорнобрива, вража потороча, ще й на козирку квітка! Тимоша, Бондаренкового парубка, знаєш? Капля в каплю до його схожий. (Василина сміється. Олена схоплюється, як вітер, тікає. Савка ловить її за руку).
