дить у Крим репетиторкою, приносила мені книжки… попрощатись хотіла де з ким.
Максим. Слухай, Кость: ти од злости брешеш!
Кость. Ага! Зразу пика погасла. Та це ще не все: оце зараз вона була тут, під вашим двором, Тихонову дудку зо мною слухала! Не ймеш віри, біжи навперейми, може доженеш, то сам побачиш.
Максим. Ні, ти скажи справді: не брешеш?
Кость (звичайним голосом). Отож дурний: кажу-ж — ні. Я її хотів сюди закликать, бо хотіла бачить тебе. Так хіба-ж ти не знаєш, яка вона свята та вперта. Катай, поки не пізно. Тільки дай мені закурить на дорогу.
Максим. Гм… Що-ж… курить немає в мене, сам хотів у Тихона махри просить… Коли вона не схотіла зайти, бувши під двором, то чого мені бігти за нею…
Кость. Діло твоє. Прощай. (Іде, потім вертається). Слухай пак… Я хотів спитать у тебе… Ваша Настуня спить уже?.. Я хотів узять у неї свої ноти.
Максим. Настуня кудись пішла. (Ходить, хвилюється, мимрить). Так… ну, що-ж… так і запишемо…
Кость. Ех! Ну, прощай: спать, стара! Спать! Спать! (Швидко йде, далі серед двору спиняється, нюхає повітря). Ти чуєш, Максиме, немов пахне димом?
Максим (спокійно). Пахне. Тихон у горні палить.
Кость. А я зрадів, думав, чи не пожежу бог послав. (Вертається назад, лягає коло комори, свистить). Ні з кого мені так не дивно, як із са-
