Стась (рішуче струснувши головою, кидається од задуми). Розніжився, дядя, розкис. „На світлу стежку“, „душа“, „краса“ — тьфу! На шибеницю. Ото йому найправдивіший шлях. Мене тільки дивує, чого із ним панькалися, коли попався був у руки. Коли-б були тоді повісили, то й тепер не мали-б із ним мороки.
Пан Душечка. Я не кажу там, чи може бути душа в хлопа, чи ні, я кажу об'єктивно, що в цього безбожника і злодіяки иноді прокидається совість, навіть благородство, я-б мовив. От недалеко під Барами був, кажуть, такий випадок. Жила там бідна поміщиця, на прізвище…
Стась (знизує плечима). Звідки це таке замилування розбійником. Де воно взялося? Тепер мені стає ясно, чого справа з Кармелюком набрала таких розмірів. Де-ж там мають викорінятись ті розбої, коли сама шляхта…
Пані Люба. Годі, Стасю, це-ж таки цікаво послухати… Хай розкаже про ту удову, що почав був говорити.
Стась (саркастично). Ну, це заведе казку на всю ніч.
Пані Люба (не слухаючи його, до Душечки). Так, кажеш, жила під Барами бідна поміщиця. (Лагодиться слухати, осміхається).
Пан Душечка (переходить на епічний тон). Жила під Барами дрібна поміщиця, удова, з великою дрібною сім'єю… (Олізар, панна Ромця, пані Люба підсуваються ближче до Душечки, відразу змовкають, перестають рухатись і слухають із непереможною цікавістю. Стась намагається тримати пре-
