удівець, дітей малих не маємо: будемо сидіти собі в крамниці, в холодочку“. А я й питаю: „а хто-ж буде, Мошку, нас вінчати, чи ваш рабин, чи наш батюшка“.
Недоросток (вбігає в хату вмитий, вода стікає з лиця, махає руками, бігає по хаті). Марто! Давай рушник! Швидче! (Марта дістає рушник). Та швидче-ж, а то за сорочку тече!
Пріська. Так чуєш, Максиме, яке діло.
Максим. Нема коли слухати мені ваші бали. Геть чисто шию спекло, а Юхим зовсім язика вивалив… Буде знати, як зо мною робити!.. (Біжить вистрибом із хати).
Пріська (стогне). Максиме, та ти-ж хазяїн дому! Хоч-би ти спитав про матір, що їй таке! А то немов і думки про неї немає нікому, немов ніхто й не бачить.
Максим (повертається). А хіба що?
Пріська. Не бачиш що? Може до вечора дуба дам! Вигодувала, виляльчила всіх, а як повиростали, то й покинули матір, забули… Нікому нема діла до неї.
Недоросток. Так що-ж вам таке, мамо? (Стурбовано). Може таке, що за попом збігати?
Пріська. Ти вже мерщій за попом!.. Аби швидче на кладовище одтирить матір! Підожди ще, як житимеш без матері! Може не раз доведеться пожаліти, та буде пізно…
Недоросток (підходить жаліючи). Мамо! Що-ж у вас болить?
Пріська. Ох, під груди підпирає, мов ко-
