Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/25

Цю сторінку схвалено

— То ти вмисне зробив так?

Велетень до нього.

— А ти нащо людей їси?

— То що, як їм? От і тебе зараз іззім.

— А ну-ж, ну! — каже Побратим.

Кинувся до нього Велетень, хотів уже з коня стягати.

Коли це як не зашумить кий над головою, як не огріє Велетня по лобі, аж каганці йому посвітились.

Озирнувся кругом — немає нікого.

— Що за диво? — Потім знов до Побратима.

— Таки ззім тебе!

Зашумів знову кий: та раз, другий його по голові, аж поточився. Став велетень та й дивиться.

— Та що це воно за мара така, що бється так дуже?

А Побратим до нього:

— Ото, — каже, — як не одвяжешся, то й буде бити, поки й дух з тебе вибє.

— Та ну? — каже.

— А ти ж думав як! — Ото йди собі геть за доброї чести.

— Е! — каже Велетень, — коли так, то краще й поїду собі.

Свиснув на коня, та й повернув назад.

 
***

Їде з красунею Акулян Побратим, а поруч з ним Лицарь. Вже недалеко Побратимові й додому. Тоді Лицарь і промовля до Побратима.

— Мабуть отут ми з тобою й попрощаємося. Вже тобі пригоди не буде ніякої, поки й додому прибудеш. Тільки на прощання скажу тобі от що: оця красуня Акулян — вона дуже гарна, тільки зрадлива й лиха. Як такою візьмеш її, то буде