До восьмої години ранку хворі кінчали сніданок, і починалась візитація.
У черговій кімнаті, що разом із тим була й аптикою, лікарь мовчки натягав халата, білизна якого виразно підкреслювала його пристаркувате, байдуже обличчя.
Потім він одчиняв дверину першого покою та, спинившись на мент, повними, грудьми захоплював різько-затухле повітря лікарні, мов би хотів злиться з ним і затонути в йому.
В покою все приникало, хворі облишали голосно стогнати — сама поява лікаря давала їм на мент полегкости; хутко й тихо сновигали покоївки, виконуючи аби-яку працю.
Лікарь приходив до найближчого хворого; за ним нешумною ходою посувалися фершал зі шматком паперу та олівцем, та сестра-жалібниця.
Хворий змутнілими очима позирав на лікаря та мимрив спраглими устами:
— Бік болить… Бік…
Лікарь, між иншим, кидав оком на клапоть паперу, що приліплений був у головах хворого: там чорною низкою була записана