Пріся схопила руку Ганнусі та, сміючись, казала:
— Як це смішно! Ти бачила його в такий мент… Обличчя таке дике… каже: кохаю. Тільки це й каже.
Очі Ганнусі блиснули. Вона полагодила Антосеві сорочку й відмовила:
— Що ж?… Мені теж так казали, мене теж кохали…
Холодом війнули ці слова на Прісю, і вона зібгалась, як від страшної обра́зи. З острахом дивилась на спокійну Ганнусю, до якої Антось поклав голову на коліна.
Через хвилинку вона придушено відповіла:
— Не вірю тобі…
Ганнуся знизнула плечима. Вони знову змовкли, а вітер кублився вгорі, як великий неспокійний птах.
Пріся впорядкувала своє волосся та, знову весела й пружна́, запропонувала:
— Давай співати!…
Ганнуся стріпнулась і полохливо перепитала:
— Співати? Так… Я сама хотіла…
Вона схилилась на лікоть, щоб зручніш було співати.
Пріся починала.