ознайомлені з сучасною українською музичною культурою західних земель. В нашій наддніпрянській фортепіанній літературі майже нема творів великих форм. Отже вже тільки цим широко розвинені формальною будовою варіації Нижанківського повинні зайняти чільне місце в українській сучасній музиці”[1].
В квітні 1927 р. хор Н. Нижанківського “Галочка” був нагороджений премією “Львівського Бояна”, а в березні 1929 р. виконаний в концерті цього хору під батутою С. Людкевича. І знову відгук В. Барвінського — “Галочка” Н. Нижанківського, незважаючи на досить наївний текст, переконує все ж таки слухача не банальним, а часто глибоко діймаючим музичним змістом. На мою думку, композитор краще почуває себе в інструментальній ділянці, та проте твір цей треба вважати цінним і вдячним вкладом в нашу хорову літературу, хоча він ставить до виконавців з вокального боку значні вимоги”[2].
Найвищим творчим досягненням Н. Нижанківського за весь час його перебування у Празі стало тріо мі мінор для фортепіано, скрипки та віолончелі. Виконання твору було високо оцінене празькою критикою. Рецензент газети “Venkov” писав: “Твором, який, незважаючи на молодість автора, виказує подиву гідні прикмети мистецької зрілості, було фортепіанне тріо Нестора Нижанківського з Meisterschule В. Новака. Маючи на увазі всю солідність цієї школи, є це композиція, якої думки мають рідко свіжий і виразистий зміст, а якої музичні цінності степенуються в кожній новій частині, щоб через пристрасно розспівану пісню смутку досягнути кульмінаційної точки в останній частині, променіючій радістю і танковою стихією питомо слов'янських ритмів. Твір беззастережно великого таланту, який вже щось вміє”[3].
Після закінчення навчання Н. Нижанківський влітку 1928 р. приїхав до Львова з наміром підготувати грунт для повернення на Батьківщину. Тут зустрівся з С. Крушельницькою, яка приїхала відвідати родину, а заодно й виступити з концертом. Акомпанував їй Н. Нижанківський[4]. Надії знайти постійне місце праці не виправдалися, композитор повернувся до Праги, де пробув ще цілий рік. Але хвороба прогресувала, празький клімат виявився вкрай несприятливим і постала потреба повторного звернення до В. Барвінського як директора ВМІЛ про місце праці. Попри всі труднощі, які існували на українському ринку праці Львова,