з твого пияцтва та балаканини. Твої обидві системи можна вмістити в одній фразі і звести до однієї думки. Просте й меланхолійне життя приводить до якоїсь безглуздої мудрости, заглушаючи наш розум роботою, а життя, що точиться в порожнечі абстракції або в прірвах морального світу, веде до якоїсь безумної мудрости. Одним словом, наша доля — або вбивати почуття, щоб дожити до старости, або померти молодим, терплячи муки із жаги. Крім того, цей присуд змагається ще з темпераментами, якими обдарував нас той грубий насмішник, що заготовив викройки для всіх створінь.
— Дурень, — крикнув Рафаель, спиняючи його. — Скорочуючи далі й далі себе в такий спосіб, ти складеш цілі томи. Коли б я мав претензію формулювати ясно ці дві думки, я б сказав тобі, що людина псує себе, розвиваючи свій розум, і очищається тільки неуцтвом. Це однаково, що позиватись із суспільством! Але чи житимемо ми мудрецями, чи загинемо безумцями — хіба рано чи пізно не однакові будуть наслідки? Чи не тому великий витяжник квінт-есенції визначив колись ці обидві системи двома словами: Карімарі й Карімара?
— Ти примушуєш мене сумніватись у могутності бога, бо ти дурніший, ніж він могутніший, — відказав Еміль. — Наш любий Рабле висловив цю філософію коротшим словом, ніж Карімарі й Карімара, — він сказав: „Може“, відкіль взяв Монтень своє: „Хіба я знаю?“ Ці останні слова моральної науки чи не те саме, що вигук Піррона, що спинився між добром і злом, як Буріданів осел між двома мірками вівса? Залишмо ці вічні суперечки, що сьогодні приведуть тільки до „так“ і „ні“. Яку ж ти спробу хотів зробити, кидаючися в Сену? Хіба ти заздриш гідравлічній машині на мосту Notre-Dame?
78
