Молода дівчина подумала, що Валентен збожеволів. Вона взяла талісман і пішла шукати лямпи. Освітлена тремтливим світлом, що падав і на талісман, і на Рафаеля вона уважно вивчала і обличчя свого коханого, і останній шматок магічної шкури. Бачучи Поліну, прекрасну з жаху й кохання, він не міг уже подолати своєї думки: спогади про пестощі, про маячні радощі жаги перемогли його душу, так довго сонну, і прокинулись, як згаслий вогонь.
— Поліно, йди сюди!.. Поліно!..
Жахливий зойк вирвався з горла молодої дівчини, очі їй поширшали; брови, силоміць стиснені неймовірним болем, з жаху розійшлись: вона читала в очах Рафаеля люте бажання, що колись було її славою; але в міру того, як зростало бажання, шкура, стискуючись, лоскотала їй руку. Несвідомо вона побігла до суміжної залі й заперла двері на ключ.
— Поліно! Поліно! — кричав умираючий, побігши слідом за нею. — Я тебе люблю, обожнюю, хочу тебе! Прокляну, коли не відчиниш! Я хочу вмерти з тобою.
З особливою силою, останнім проблиском життя, він вибив двері і побачив, як його кохана, напівгола, борсалась на канапі. Поліна даремно намагалась розірвати собі груди і, щоб швидше накласти на себе руки, хотіла задушити себе шаллю.
— Коли я вмру, він житиме! — сказала вона.
Простоволоса, з голими плечима, в розхристаній сукні, із заплаканими очима, з палким обличчям, скручуючись у жахливому розпачі, вона була перед Рафаелем, сп'янілим з кохання, в тисячі красот, од яких він ще дужче замарив; він кинувся на неї так легко, як хижий птах, розірвав шаль і хотів схопити її в обійми.
