Сторінка:Бальзак. Шагреньова шкура (1929).djvu/283

з блискучою шерстю і крихкі водяні квіти, що бахромою нависли над водою в оазі, де гуділи комахи, вбрані в блакить і смарагд, і коріння дерев, похожі на піскуваті коси, які завінчують безформену кам'яну купу. Теплі пахощі води, квітів і печер, од яких віяло пустельним життям, викликали в Рафаеля майже хтиве почуття. Величня мовчазність гаю, може, забутого і в реєстрах податкового зборщика, порушилась раптом гавканням двох собак. Корови повернули голови до входу в балку, показали Рафаелеві вогкі морди і взялися знову жувати, безглуздо поглянувши на нього. Одна коза з козлям, повиснувши на скелях, як зачарована, заплигала й спинились незабаром на гранітовім плацу перед Рафаелем, немов запитуючи його. На гавкання собак вибігла величенька дитина, що стала, роззявивши рота; потім вийшов сивий старий дід середнього зросту. Ці дві істоти пасували до краєвиду, повітря, квітів та хатинки. Здоров'я переливалось через вінця в цій пишній природі, — і старість, і дитинство були тут прекрасні; словом, у всіх цих типах існування була первісна вільність у рухах, звичка в щасті, що суперечить нашим філософським чернецьким думкам, що вилічує серце од незвичайних пристрастей. Старий, дід належав до типів, улюблених мужнім пензлем Шнетца: це було засмагле обличчя з численними зморшками, що здавались жорсткими, з прямим носом, опуклими вилицями, повитими червоними жилками, як старий виноградний лист, гострими обрисами, усіма відзнаками сили, навіть там, де вона зникла; мозолясті руки, які хоч уже й не працювали, вкривала біла рідка шерсть; поза його, поза людини, справді вільної, давала почути, що в Італії він, може, став би розбійником через любов до дорогоцінної